Роман О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» — центральний твір творчості митця, перший російський реалістичний соціально-психологічний роман, написаний в 1830 році.
Автор відкриває новий тип персонажу, яккий раніше не висвітлювався в місцевій літературі — «зайва людина». Пушкін наділив свого головного героя характерними особистісними рисами: Онєгін усвідомлює безглуздість і безцільність існування, відчуває розчарованість та безмежну нудьгу, має інтереси малозрозумілі «вищому класу».
Для підтвердження цієї «зайвості» необхідно проаналізувати біографію головного героя. Отже, Євгеній народився в типовій дворянській сім´ї, і як всі представники цього класу жив, не працюючи, та ні в чому собі не відмовляючи, що й стало основною умовою для становлення Онєгіна як «зайвого».
Адже селянин, на той час був неосвідченим та не мав можливості жити за рахунок інших. Дворяни, навпаки, мали гарну освіту та гострий розум. Саме завдяки розумовим здібностям до Євгенія дійшло усвідомлення свого безглуздого існування, що змушувало його страждати. На початку роману Пушкін говорить, що юнак веде безтурботне, яскраве, сповнене розваг світське життя, яке його не задовольняє, бо герой не має ніякої життєвої цілі. Він навіть не служить в армії, бо представники його класу звільнені від цього обов´язку.
Онєгін був розумнішим за своїх ровесників, тому він не вважав доцільним марнувати своє життя на балах та світських вечірках. Це й призвело до неявного конфлікту та певної холодності у відносинах з дворянами. Головний герой був напрочуд непостійним і кожна нова планомірна діяльність швидко йому набридала та приносила лиш розчарування, яке розповсюджувалося героєм на все його життя, роблячи Онєгіна ще більш відлюдкуватим та незрозумілим для близького оточення.
Євгеній намагався зайняти себе творчісю, читав книги, але відразу закидав це діло, тому що кожен твір видавався йому таким же нікчемним і брехливим як і його існування.
Пізніше Онєгін покидає Петербург і переїзджає в село, що дає йому примарну надію на краще, більш змістовне життя. Головний герой навіть пробує зайнятися сільським господарством, що не властиве людям його класу. Він полегшив положення селян замінивши непосильне ярмо легким оброком.
«Зайвою людиною» довготривалі відносини з іншими людьми сприймаються як щось нудне та нав´язливе. Те ж саме ми бачимо у поведінці та помислах Євгенія Онєгіна. Спілкування з іншими та взаємини він ототожнює з будь-якою роботою. Він намагається жити затвірником, щоб не брати участь у розмовах з сусідами на теми косовиці, псарень, та ін. За що отримує прізвисько «неуч та навіжений».
Ще одним доказом «зайвої» характеристики героя є трагічний фінал дружби Онєгіна з Лєнським: Щойно їм вдалося зблизитися та відкритися одне одному, як Євгенію почало все дошкуляти, і, йдучи назустріч своєму егоїзму, юнак намагається дошкулити другові, що врешті-решт призводить до дуелі між ними та загибелі Лєнського.
Читайте також: «Як зʼявилось слово хобі?»
Аналогічний, але не такий трагічний результат мали відносини Євгенія і Тетяни. Сільська дівчина по вуха закохалася в героя, про що й зізналася останньому в листі. Але Онєгін відкидає кохання Татьяни, при цьому не забуваючи прочитати дівчині лекцію, таким чином навіть насміхаючись над її почуттями. Хоча треба віддати належне шляхетності та вихованості героя, адже своєю різкою відповіддю він рятує дівчину від болю покинутої «іграшки». По суті, як пізніше стало зрозумілим, Євгеній злякався такого сильного почуття, що могло відібрати його «осоружну» волю.
Протягом усього роману Євгеній Онєгін веде боротьбу між власною натурою і засвоєною життєвою філософією, що змушує його даремно витрачати життєві сили з одним і тим же результатом: байдужість до всього та незацікавленість власним існуванням.
Проблему «зайвої людини» необхідно розглядати як проблему соціуму в цілому, оскільки такий тип особистості з’являється як результат певних процесів в суспільстві. Становлення «зайвого» залежить від соціального становища, виховання, яке дають дворянам, інтелігенції. Такий індивідуум розумніший за оточуючих його людей, багато думає, від того і страждає.
Зайві люди, як правило, дуже обдаровані. Вони могли б приносити величезну користь, але вони не пристосовані до праці чи будь якої іншої діяльності, що вимагає монотонності та посидючості. Пушкін висвітлює проблему, яка існувала в Росії в першій половині XIX століття, поки панувало кріпосне право. Цю проблему можна охарактеризувати як проблему дворянського середовища. Зайві люди існували до скасування кріпосного права, адже саме з цією зміною в суспільному ладі зникне і можливість безтурботно існувати та наживатися на чужій праці.
Тип «зайвої людини» також був показаний М. Ю. Лермонтовим в творі «Герой нашого часу», та І. С. Гончаровим в «Обломові». Печорін — головний герой лермонтовського роману — теж живе без мети і сенсу, не може зав’язати стосунки, йому все набридає і набридає. Обломов ж досяг крайньої точки: йому все набридло настільки, що він заліг на диван, не мав ніяких турбот і справ, так і провів все життя до самої смерті. У нього не було ніяких цілей в житті, і він навіть не намагався їх шукати. Обломов може будувати лише мрії і плани, але нічого не робить для їх здійснення. Як і у випадку з Онєгіним, таким його зробило виховання. Обломов являється вершиною еволюції типу «зайвої людини», Онєгін же — лише зародок. Відкритий фінал роману у віршах дозволяє читачеві самому поміркувати про те, яким стане Онєгін в майбутньому, чи зможе він перебороти себе, знайти собі справу і сенс в житті.
