У той час, такого поняття як особиста гігієна взагалі не існувало. Миючі засоби для тіла з’явилися в середині ХIХ століття, а до цього культури миття в народів Європи взагалі не було. Всі історичні факти свідчать про те, що люди були не чистіші за міські вулиці. Від них постійно смерділо потом та екскрементами.
Як було написано в медичному трактаті ХV століття — «Водні ванни утеплюють тіло, але послаблюють організм і розширюють пори. Тому вони можуть викликати хвороби і навіть смерть». У ХV — ХVI століттях заможний городянин міг митися раз на півроку, а в ХVII — ХVIII століттях вони взагалі перестали митися. Ванну могли приймати тільки в лікувальних цілях. Все, що могли помити люди в той час — це руки і рот, але тільки не все обличчя.
Навіть монархи приймали ванну дуже рідко, наприклад Людовика XIV мили всього два рази в житті. При його правлінні справляти нужду в Луврі можна було-де завгодно, адже в ньому не було жодного туалету. Весь цей сморід перебивали дуже сильними парфумами.
Як писав швейцарець Патрік Зюскінд, знаменитий тим, що в подробицях описував побут тих часів:
«Вулиці засмерділися лайном, задні двори смерділи сечею, сходові клітки смерділи гниючим деревом і щурячим послідом, кухні тхнули баранячим жиром. Непровітрювані кімнати смерділи затхлим пилом, спальні — масними простирадлами, сирими пружинними матрацами та їдким солодкуватим запахом нічних горщиків.
З камінів смерділо сіркою, з шкіряних майстерень смерділо їдким лугом, з боєнь смерділа зсіла кров. Люди смерділи потом і невипраної одягом, з рота смерділо гнилими зубами, з їх животів — цибулевим супом, а від тіл, якщо вони вже не були досить молоді, старим сиром, і кислим молоком, і онкологічними хворобами. Смерділи річки, смерділи площі, смерділи церкви, смерділо під мостами і в палацах. Селянин смердів як і священик, учень ремісника — як дружина майстра, смерділо все дворянство, і навіть король смердів, як дика тварина, а королева, як стара коза, і влітку, і взимку».
